Медицина не для всіх: Як може людина «трошечки не похворіти»? І це трошки може тривати роками, — Констанкевич

Новости

Україні вкрай потрібні зміни у сфері охорони здоров’я. Нинішня вітчизняна медицина відстала від світової на десятки років. А якщо говорити про медичне забезпечення сіл, то воно взагалі застрягло на початку ХХ століття. Та «медична реформа», що її пропонує Міністерство охорони здоров’я, ситуацію в сільській місцевості не поліпшить. Адже в концепції змін урядовців немає головного — людини.

Реформа, яку започаткувало нинішнє керівництво МОЗ, передбачає створення так званих госпітальних округів з мережею лікувальних закладів, у яких обслуговуватиметься до 200 тис. осіб. За задумом реформаторів, якщо є пряма загроза життю людини, за нею приїде «швидка». Якщо ж такої загрози немає, пацієнт сам мусить прийти до найближчої лікарні свого округу. Відповідно, сільські ФАПи й «неефективні» лікарні закриватимуть, а ліжко-місця у стаціонарах — скорочуватимуть, аби не розпорошувати бюджетні кошти.

На папері ідея має гарний вигляд. Але чи уявляє собі виконувачка обов’язків міністра охорони здоров’я Уляна Супрун, якою є Україна насправді? Мені часом здається, що вона ніколи не була на периферії. Реформа, яку пропонує пані Супрун, розрахована на великі міста. Але Україна — це ще й села. Понад 30% наших громадян проживають саме в сільській місцевості. Є області, наприклад Львівська, Волинська, Тернопільська, де більше, ніж половина мешканців, живуть у селах.

І якщо у великому місті найближча лікарня госпітального округу — це декілька зупинок на трамваї, то в сільській місцевості — це важкий шлях розбитими дорогами на старому автобусі, який іде за незручним розкладом. І добре, якщо він ходить взагалі, адже багато перевізників скасовують маршрути, не бажаючи «вбивати» транспорт. Тож чи дістануться бабусі з віддалених сіл, скажімо, Волинського Полісся на прийом до лікаря за 40—50 кілометрів — питання риторичне. Як і те, чи доїде до них «швидка» в екстреному випадку.

Єдина надія мешканців віддалених населених пунктів на реальну швидку допомогу, а часом і на порятунок життя — це медичні заклади в їхньому селі. Нині у майже 23 тис. сіл та селищ є 4 тис. амбулаторій та 12 тис. 700 ФАПів. Так, подекуди вони в жахливому стані — з пічкою замість газу, без централізованого водопостачання й санвузлів. Але це єдине місце, куди люди можуть звернутися по допомогу за першої ж потреби. Байдуже, що працівників ФАПів фактично перевели на півставки: вони отримують зарплатню з місцевих бюджетів, а ці бюджети в умовах децентралізації «кинули під танк», і вони змушені суттєво економити. Вони все одно готові приймати пацієнтів, іти до хворого серед ночі й власноруч підтримувати життя у старенькому приміщенні фельдшерського пункту. Бо село — це єдиний організм, велика родина. І не допомогти тут просто неможливо. Це вже не клятва Гіппократа, а віковий звичай.

І коли урядовці ведуть мову про доступну медицину, то закриття таких закладів у селах — останнє, що слід робити.

Руйнуючи систему ФАПів, чиновники позбавляють людей найелементарніших медичних послуг і не пропонують їм адекватної альтернативи. Цього категорично не можна робити хоча б до завершення реформи з децентралізації. Саме об’єднані територіальні громади мають вирішувати, чи буде ФАП і скільки ліжко-місць у лікарні потрібно, адже місцеві бюджети фінансують оплату комунальних послуг та утримання лікувальних установ. Тому ми з колегами — народними депутатами з УКРОПу звернулися з запитом до пані Супрун, у якому закликаємо припинити закриття медичних закладів до завершення процесу об’єднання територіальних громад. Незабаром чекаємо на хвилю звернень на цю ж тему від місцевих рад — депутати-укропівці ініціюватимуть ухвалення відповідних документів.

Хтось зауважить: не руйнуючи старого (у нашому разі — системи медичних закладів), не побудуєш нового. Я з цим не погоджуюся. Такий принцип, можливо, доречний у будівництві, але не в медицині. Як може людина «трошечки не похворіти»? Тим паче, що на прикладі українських реформ це «трошечки» може тривати роками. Останні два десятиліття наші реформи зводяться до одного — постійного бажання щось скоротити, а не розвинути.

Люди вже втомилися від такого підходу. У селах мого округу на Волині мешканці готові стояти горою за свою медичку і збирати по кілька гривень їй на зарплатню, а приміщення ФАПів — боронити з вилами. Тому ми мусимо подумати, як ці люди існуватимуть на проміжному етапі реформи. Ба більше, я не впевнена, що та реформа, яка проводиться зараз, дійде до цих людей.

Допомагати селу потрібно вже сьогодні. Тож ми не чекаємо від уряду, коли нарешті будуть освоєні чотири мільярди гривень на сільську медицину, які були передбачені в бюджеті ще в липні 2017 року. Не чекаємо, доки проведуть інтернет у кожне поліське село й почнуть лікувати дистанційно. Волинський УКРОП започаткував програму «Здоров’я — кожному мешканцю села», в межах якої вузькопрофільні лікарі проводять виїзні прийоми в селах Волинського Полісся.

Результати вражають. У селі Карпилівка за день наші лікарі прийняли 247 людей!

Ця програма поки що працює лише в одному Ківерцівському районі. Чому саме в цьому місці? Бо мені вдалося її там організувати. Бо є порозуміння з місцевими лікарями і районною радою, які не заперечують і не встромляють палиць у колеса, не заважають робити добру справу.

А в районі поруч мешканці віддалених сіл не отримують медичної допомоги. Бо там чиновники не йдуть на співпрацю з нами з політичних міркувань. Такий спротив дуже важко долати. Складно щоразу доводити, що головне — це люди.

Так, наша ініціатива з «медичним десантом» — не панацея. Але це те, що потрібно людям тут і тепер, адже фахівці виявили у багатьох селян «погані» захворювання, які потрібно лікувати негайно! Статистика свідчить, що смертність серед сільського населення в 1,5 разу перевищує цей показник у містах. А що буде, якщо людей позбавлять ще й елементарної допомоги, — не хочеться навіть уявляти.

Очевидно, що в такій ситуації урядовцям не варто рубати з плеча. Нові дороги до віддалених сіл, зручні автобуси та амбулаторії, оснащені за останнім словом науки і техніки, не постануть враз. Тому сільські медичні заклади як острівці життя мають право на існування доти, доки громада їх потребуватиме. Більш того, відповідно до українського законодавства, скорочення мережі державних і комунальних закладів охорони здоров’я — це злочин, відповідальність за який передбачена статтею 184 Кримінального кодексу України. А позбавлення людини медичного обслуговування — це порушення її конституційних прав.

Ірина КОНСТАНКЕВИЧ, народний депутат від УКРОПу

Джерело

Загрузка...

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *